Промова Марко Рубіо в Мюнхені

Промова Марко Рубіо в Мюнхені

— Ми зібралися тут сьогодні як учасники історичного союзу — союзу, який урятував і змінив світ. Коли ця конференція розпочалася у 1963 році, вона проходила в країні — більше того, на континенті — розколотому навпіл. Лінія між комунізмом і свободою пролягала через саме серце Німеччини. Перші колючі загородження Берлінського муру з’явилися лише двома роками раніше. А за кілька місяців до тієї першої конференції, до того як наші попередники вперше зустрілися тут, у Мюнхені, Карибська криза поставила світ на межу ядерного знищення.

У той час, коли спогади про Другу світову війну ще були свіжими і в американців, і в європейців, ми опинилися перед загрозою нової глобальної катастрофи — такої, що несла незворотні руйнування апокаліптичного масштабу, яких людство не знало раніше. Під час тієї першої зустрічі радянський комунізм марширував на повну силу. Тисячолітня західна цивілізація висіла на волосині. Тоді перемога була далеко не гарантованою.

Але нас об’єднувала спільна мета. Ми були єдині не лише в тому, проти чого боролися. Ми були єдині в тому, за що боролися. І разом Європа й Америка здобули перемогу. Континент було відбудовано. З часом наші народи почали процвітати. Східний і Західний блоки возз’єдналися. Цивілізація знову стала цілісною.

Той сумнозвісний мур і все, що розривало цю націю навпіл, упало, а разом із цим впав і злий імперіалістичний режим: Схід і Захід знову стали єдиним цілим.

Але ейфорія цієї перемоги привела нас до небезпечної омани — думки, що ми вступили, цитую, в «кінець історії». Ми думали, що кожна країна тепер стане ліберальною демократією, що зв’язки, створені торгівлею та комерцією, замінять національну ідентичність, що заснований на правилах глобальний порядок — затертий термін — витіснить національні інтереси, і ми житимемо у світі без кордонів, де кожен стане громадянином світу.

Це була дурна ідея, що ігнорувала людську природу та уроки більш ніж п’яти тисяч років задокументованої історії людства. І вона дорого нам коштувала.

У цій омані ми прийняли догматичне бачення вільної й нічим не обмеженої торгівлі, навіть тоді, коли інші країни захищали свої економіки, субсидували свої компанії, систематично підриваючи наші, закриваючи наші заводи, спричиняючи деіндустріалізацію великих частин наших суспільств, відправляючи мільйони робочих місць середнього класу за кордон і передаючи контроль над критично важливими ланцюгами постачання нашим суперникам і ворогам.

Ми дедалі частіше передавали свій суверенітет міжнародним інституціям, тоді як багато країн інвестували у величезні системи соціального забезпечення ціною власної обороноздатності. І це відбувалося на тлі того, що інші держави здійснювали найстрімкіше військове нарощування за всю історію людства і не вагалися застосовувати жорстку силу для просування власних інтересів.

Щоб умилостивити кліматичний культ, ми нав’язали собі енергетичну політику, що збіднює наші народи, тоді як наші конкуренти використовують нафту, вугілля, природний газ і все інше, що не перебуває під нашим контролем — не лише для підживлення своїх економік, а й як важіль тиску на нас.

У прагненні до світу без кордонів ми відчинили двері безпрецедентній хвилі масової міграції, яка загрожує згуртованості наших суспільств, спадкоємності нашої культури та майбутньому наших народів.

Ми припустилися цих помилок разом. І тепер ми зобов’язані разом визнати їх перед нашими громадянами й рухатися вперед — до відновлення.

За президента Трампа Сполучені Штати Америки знову візьмуть на себе завдання оновлення та відродження, керовані баченням майбутнього так само гордого, суверенного й життєздатного, як минуле нашої цивілізації.

І хоча ми готові, якщо буде потрібно, зробити це наодинці, ми все ще хочемо й сподіваємося зробити це разом із вами — нашими друзями тут, у Європі. Бо Сполучені Штати й Європа належать одне одному.

Америка була заснована 250 років тому, але її коріння сягає глибоко в історію цього континенту. Люди, які заселяли й будували країну мого народження, прибули до наших берегів, несучи з собою пам’ять, традиції та християнську віру своїх предків як священну спадщину — нерозривний зв’язок між Старим і Новим Світом.

Ми — частина однієї цивілізації, західної цивілізації. Нас пов’язують найглибші узи, які тільки можуть пов’язувати нації: століття спільної історії, християнська віра, культура, спадщина, мова, походження і жертви, які наші предки принесли разом заради спільної цивілізації, що дісталася нам у спадок.

І саме тому ми, американці, іноді здаємося трохи прямолінійними й наполегливими у наших порадах. Саме тому президент Трамп вимагає серйозності та взаємності від наших друзів тут, у Європі. Причина, друзі мої, проста: нам не байдуже. Нам не байдужі ваше майбутнє і наше власне. І якщо часом ми розходимося в думках, то ці розбіжності випливають із нашого щирого занепокоєння Європою, з якою нас пов’язують не лише економічні й військові зв’язки — нас пов’язують духовні та культурні узи.

Ми хочемо, щоб Європа була сильною. Ми віримо, що Європа повинна вижити. Бо дві великі війни минулого століття служать для нас постійним нагадуванням історії про те, що зрештою наша доля завжди була й завжди буде переплетена з вашою. Бо ми знаємо: доля Європи ніколи не буде для нас байдужою.

Національна безпека — а саме цьому значною мірою присвячена ця конференція — це не просто набір технічних питань. Скільки ми витрачаємо на оборону і де, як ми її розгортаємо — це важливі питання. Вони справді важливі. Але це не головне. Ключове питання, на яке ми повинні насамперед відповісти, полягає в наступному: що саме ми захищаємо?

Бо армії не воюють за щось абстрактне. Армії воюють за народ. Армії воюють за націю. Армії воюють за спосіб життя. І саме це ми захищаємо — велику цивілізацію, яка має всі підстави пишатися своїм минулим, бути впевненою у своєму майбутньому й прагнути завжди залишатися господарем своєї економічної та політичної долі.

Саме тут, у Європі, народилися ідеї, що посіяли зерна свободи й змінили світ. Саме Європа подарувала світові верховенство права, університети та наукову революцію. Саме цей континент породив таких геніїв, як Моцарт і Бетховен, Данте й Шекспір, Мікеланджело й да Вінчі, Beatles і Rolling Stones.

І саме тут склепінчасті стелі Сікстинської капели та спрямовані в небо шпилі величного Кельнського собору свідчать не лише про велич нашого минулого чи про віру в Бога, що надихнула ці дива. Вони провіщають ті дива, які чекають на нас у майбутньому — але лише якщо ми без жалю приймемо свою спадщину й будемо пишатися цим спільним надбанням. Лише тоді ми зможемо разом розпочати роботу з осмислення та формування нашого економічного й політичного майбутнього.

Деіндустріалізація не була неминучою. Це був свідомий політичний вибір — багаторічний економічний курс, який позбавив наші країни багатства, виробничого потенціалу та незалежності. А втрата суверенітету над ланцюгами постачання не була наслідком здорової й процвітаючої глобальної торгівлі. Це було дурістю — добровільна трансформація нашої економіки зробила нас залежними від інших у задоволенні наших потреб і небезпечно вразливими перед кризами.

Масова міграція не була і не є якоюсь маргінальною темою без серйозних наслідків. Це був і залишається кризис, який перетворює й дестабілізує суспільства по всьому Заходу. Разом ми можемо реіндустріалізувати наші економіки й відновити здатність захищати наші народи. Але робота цього нового союзу не повинна зосереджуватися лише на військовій сфері.

Нездатність змінити це — не просто відмова від одного з найосновніших обов’язків перед нашими людьми. Це критична загроза самому фундаменту наших суспільств і виживанню нашої цивілізації.

І, нарешті, ми більше не можемо ставити так званий глобальний порядок вище за життєво важливі інтереси наших народів і наших держав. Нам не потрібно відмовлятися від системи міжнародного співробітництва, яку ми самі створили. І нам не потрібно демонтовувати глобальні інститути старого порядку, які ми разом збудували. Але вони повинні бути реформовані. Вони повинні бути перебудовані.

Наприклад, Організація Об’єднаних Націй і досі має величезний потенціал бути інструментом добра у світі. Але ми не можемо ігнорувати той факт, що сьогодні з найнагальніших питань вона не дає відповідей і практично не відіграє жодної ролі.

Вона не змогла врегулювати війну в Газі — це зробив американський уряд, звільнивши заручників у варварів і домігшись крихкого перемир’я.

Вона не вирішила конфлікт в Україні — знадобилися Сполучені Штати у партнерстві з багатьма країнами, присутніми тут сьогодні, щоб бодай посадити сторони за стіл переговорів у пошуках миру, що все ще вислизає.

Вона виявилася безсилою стримати ядерну програму радикальних шиїтських кліриків у Тегерані — для цього знадобилися чотирнадцять високоточних ударів американських бомбардувальників B-2.

Вона не змогла усунути загрозу нашій безпеці з боку наркоторориста й диктатора у Венесуелі — натомість американські сили спеціального призначення притягнули цього втікача до відповідальності.

В ідеальному світі всі ці проблеми вирішувалися б дипломатами шляхом ухвалення жорстких резолюцій. Але ми живемо не в ідеальному світі. І ми не можемо й надалі дозволяти тим, хто відкрито погрожує нашим громадянам і підриває глобальну стабільність, ховатися за відволікаючими поняттями міжнародного права, яке вони самі регулярно порушують.

Це шлях, на який ступили президент Трамп і Сполучені Штати. Це шлях, до якого ми закликаємо приєднатися вас тут, у Європі. Це шлях, який ми разом проходили в минулому і який сподіваємося пройти разом знову.

Протягом п’яти століть до завершення Другої світової війни Захід розширювався. Його місіонери, паломники, солдати й дослідники залишали рідні береги, перетинали океани, освоювали нові континенти й будували величезні імперії по всьому світу.

Але у 1945 році — вперше з часів Колумба — він почав стискатися. Європа лежала в руїнах. Половина її опинилася за залізною завісою, а решта виглядала так, ніби невдовзі піде за нею.

Великі західні імперії вступили у фазу остаточного занепаду, прискореного безбожними комуністичними революціями й антиколоніальними повстаннями, які в наступні роки вкриють величезні ділянки карти червоним серпом і молотом.

На цьому тлі — як і сьогодні — багато хто повірив, що епоха панування Заходу добігла кінця і що наше майбутнє приречене бути блідим відлунням нашого минулого.

Але разом наші попередники зрозуміли: занепад — це вибір. І це був вибір, який вони відмовилися зробити.

Саме це ми вже робили разом раніше — і саме це президент Трамп і Сполучені Штати хочуть зробити знову зараз, разом із вами.

Ось чому ми не хочемо, щоб наші союзники були слабкими — тому що це робить слабшими й нас. Ми хочемо союзників, які можуть захищати нас. Ми хочемо союзників, які здатні захистити себе, щоб у жодного противника ніколи не виникло спокуси випробувати нашу колективну силу.

Ось чому ми не хочемо, щоб союзники були скувані почуттям провини й сорому. Ми хочемо союзників, які пишаються своєю культурою та своєю спадщиною, які розуміють, що ми — спадкоємці однієї великої й благородної цивілізації, і які разом із нами готові й здатні її захищати.

І ось чому ми не хочемо союзників, які виправдовують зламаний статус-кво замість того, щоб чесно визнати, що необхідно для його виправлення. Бо ми в Америці не зацікавлені бути ввічливими й обережними глядачами керованого занепаду Заходу.

Ми прагнемо не до розриву, а до оживлення старої дружби та оновлення найвеличнішої цивілізації в історії людства.

Ми хочемо оновлений союз — союз, який визнає, що наші суспільства страждають не лише від поганих політичних рішень, але й від недуги безнадії та покірності.

Союз, який не паралізований страхом — страхом перед зміною клімату, страхом війни, страхом технологій, — а сміливо спрямовується у майбутнє.

І єдиний страх, який у нас є, — це страх не залишити нашим дітям більш горді, сильні й багаті країни.

Ми хочемо союз, готовий захищати наших людей, охороняти наші інтереси й зберігати свободу дій, що дозволяє нам формувати власну долю — а не союз, який існує заради управління глобальною державою загального добробуту та спокути нібито гріхів минулих поколінь.

Союз, який не дозволяє виносити свою владу за встановлені межі, обмежувати її або підпорядковувати системам поза своїм контролем.

Союз, який не залежить від інших у критично важливих національних потребах.

Союз, який не робить вигляд, ніби наш спосіб життя — лише один із багатьох, і який не питає дозволу перед тим, як діяти.

І передусім — союз, заснований на визнанні того, що саме ми відповідаємо за життя наших людей.

Ми, Захід, разом успадкували щось унікальне, самобутнє й незамінне — і саме це лежить в основі трансатлантичного зв’язку.

Діючи разом таким чином, ми не просто відновимо здорову зовнішню політику — ми повернемо собі ясне розуміння самих себе, повернемо своє місце у світі й тим самим дамо відсіч силам, які сьогодні погрожують стерти з лиця Землі цивілізацію і Америки, і Європи.

Тож у добу заголовків, що сповіщають кінець трансатлантичної ери, нехай усім буде ясно: це не наша мета і не наше бажання.

Бо для нас, американців, дім може бути в Західній півкулі, але ми назавжди залишимося дітьми Європи.

Наша історія почалася з італійського мореплавця, чия подорож у велике невідоме в пошуках нового світу принесла християнство в Америку і стала легендою, що сформувала образ нашої країни першопрохідців.

Наші перші колонії були засновані англійськими поселенцями, яким ми завдячуємо не лише мовою, якою говоримо, а й усією нашою політичною та правовою системою.

Наші кордони освоювали шотландсько-ірландці — той гордий, витривалий народ із пагорбів Ольстера, який подарував нам Деві Крокетта, Марка Твена, Теодора Рузвельта й Ніла Армстронга.

Великий американський Середній Захід був збудований німецькими фермерами та ремісниками, які перетворили порожні рівнини на світовий аграрний центр і, між іншим, помітно підвищили якість американського пива.

Наше просування вглиб континенту йшло слідами французьких торговців хутром і дослідників — їхні імена, до речі, досі прикрашають вуличні таблички й назви міст по всій долині Міссісіпі.

Наші коні, наші ранчо, наші родео — вся романтика ковбойського способу життя, що став символом американського Заходу, — походить з Іспанії.

А наше найбільше й найвпізнаваніше місто називалося Новий Амстердам перш ніж стало Нью-Йорком.

І знаєте: у рік заснування моєї країни Лоренцо й Каталіна Джиральді жили в Казале-Монферрато в королівстві П’ємонт-Сардинія, а Хосе й Мануель Арена жили в Севільї, в Іспанії.

Я не впевнений, чи знали вони взагалі щось про тринадцять колоній, які здобули незалежність від Британської імперії.

Але ось у чому я впевнений: вони й уявити не могли, що через 250 років один із їхніх прямих нащадків опиниться тут, на цьому континенті, в ролі головного дипломата тієї молодої країни.

І все ж ось я тут — і моя власна історія нагадує мені, що і наші історії, і наші долі завжди будуть пов’язані.

Разом ми відновили розколотий і зруйнований континент після двох спустошливих світових воєн.

Коли ми знову опинилися розділені залізною завісою, вільний Захід став пліч-о-пліч із мужніми дисидентами, які боролися проти тиранії на Сході, щоб перемогти радянський комунізм.

Ми воювали один проти одного, потім мирилися, потім знову воювали — і знову мирилися.

І ми проливали кров і помирали пліч-о-пліч на полях битв — від Капхена до Кандагара.

І сьогодні я тут, щоб чітко заявити: Америка прокладає шлях до нового століття процвітання — і ми знову хочемо пройти цей шлях разом із вами, нашими дорогими союзниками й нашими найдавнішими друзями.

Ми хочемо зробити це разом із вами — разом із Європою, яка пишається своєю спадщиною та своєю історією;

з Європою, в якій живе дух творчості й свободи, що відправляв кораблі в незвідані моря й породив нашу цивілізацію;

з Європою, яка має засоби захистити себе й волю до виживання.

Ми повинні пишатися тим, чого ми досягли разом у минулому столітті.

Але тепер ми повинні зустріти й прийняти можливості нового століття — тому що вчорашній день уже позаду.

Майбутнє неминуче, і попереду нас чекає наша спільна доля.

Марко Рубіо,

Державний секретар США