Прокляття боліт. Історія біомаси
Зміст
Передмова
Глава I. Юрій і болото
Глава II. Закони хазяїна
Глава III. Візит татарина
Глава IV. Експансія біомаси
Глава V. Великі м’ясники
Глава VI. Експорт кацапа
Глава VII. Генії на службі болота
Глава VIII. Ті, хто втік
Глава IX. Болота наступають
Глава X. Кацап — це стиль життя
Епілог. Болото всередині
Передмова
Я з того покоління, яке жило на болотах. Не в буквальному сенсі — в ментальному. Нас виховували на «величній культурі», вчили боятися начальства, поважати стрій і марширувати під пісні про війну. Про свободу не говорили. Нам пропонували не вибір, а виживання. І називали це долею.
У 1991 році я втік. Не з прапором чи гаслами — просто виїхав за кордон. Вперше побачив, як можна жити інакше. Без страху. Без поклоніння. І зрозумів: усе, чому нас вчили — брехня. Не агресивна, не груба, а витончена, закручена, затишна. Брехня як ковдра, під якою зручно не думати.
Я повернувся в Україну. У країну, яка боролася з липким туманом болота. Триста п’ятдесят років — це не просто окупація. Це спосіб мислення. Це звичка виправдовуватись, схиляти голову, чекати наказу. Але Україна виривалась. Повільно. Болісно. З помилками. Але виривалась.
Коли почалася велика війна — справжня, безжальна, — стало ясно: виросло покоління, яке назад не збирається. Покоління, яке каже: «Ні». Яке не хоче бути пацаком. Не хоче назад у болото. І готове за це платити.
Але війна — це не тільки кулі. Це ще й мова. Це образи. Це брехня, сказана впевненою інтонацією. Це поети, які служать режиму. Це ток-шоу, де ненависть називають батьківщиною. Це мертві ідеї, які видають за «духовність».
У 1986 році вийшов фільм «Кін-дза-дза». Він обережно натякав: кацапи — це пацаки. Тоді ще не можна було сказати це вголос. Сьогодні — можна. І треба.
Ця книжка — не звинувачення. Це діагностика. Це інструкція з розпізнавання й знешкодження. Це голос того, хто вирвався. Хто не хоче повертатися. І не дасть затягнути туди інших.
Час називати речі своїми іменами. Без страху. Без пафосу. З іронією. Бо болото боїться сміху більше, ніж вогню.
Москву заснував киянин. Звучить як жарт, але це початок трагедії з елементами сатири. Юрій Довгорукий — князь із Києва — шукав не просто місце для нового поселення. Він шукав територію, де люди не сперечаються. Де не обирають. Де кланяються.
І він знайшов її. Болото. Справжнє, тягуче, з туманами, комарами й безмежним потенціалом для вертикалі влади. Юрій став на купину, вдихнув затхлий дух майбутнього і сказав: «Тут буде москва».
Туман мовчки кивнув. Болото булькнуло на знак згоди. Система почала завантажуватись.
Це була не просто точка на мапі — це був запуск нового порядку. Не географічного, а психологічного. Світ, у якому головна цінність — це страх. А головний талант — здатність вчасно мовчати.
Юрій хотів абсолютної влади. Без порад. Без спротиву. Болото дало йому це. Але з умовою: кожен, хто сюди потрапить, має втратити щось людське. Спочатку голос. Потім думку. Потім — хребет.
Так почалась історія кацапії. Не як країни, а як експерименту. На покорі. На затуманенні. На спрощенні мислення до двох команд: «Стояти» й «Слава!»
Ті, хто підпав під дію цього простору, поступово переставали бути людьми в повному сенсі. Вони ставали біомасою. У біомаси немає сумніву. У неї — інстинкт. Виконувати. Повторювати. Засуджувати тих, хто мислить.
Перший закон болота: якщо ти думаєш інакше — ти загроза. А значить — чужий.
Болото розросталося. Воно тягнулося до тих, хто ще намагався сперечатися. Пропонувало захист — і давало контроль. Обіцяло братство — і приносило цензуру.
Кацапія не почалась з території. Вона почалась з ідеї. З мрії про світ, де всі мовчать. Де правда — одна. І її диктують з кочки.
Так і було. Юрій вказав: «Тут буде москва». І туман погодився. І небо закрилось. І почалась тиша.
У кожного болота має бути хазяїн. Без нього твань розповзається, комарі втрачають дисципліну, а жаби починають квакати не в такт. Тому першим законом кацапії стало: має бути той, хто завжди правий. Навіть якщо ні. Особливо — якщо ні.
Хазяїн — це не людина. Це функція. Збірний образ батька, бога, пахана й бюста в шкільному коридорі. У нього можуть змінюватися обличчя, епохи і ступінь божевілля — але роль незмінна: тримати всіх у страху й спокої.
Він не зобов’язаний бути розумним — головне, щоб здавався впевненим. Він не зобов’язаний говорити — його мовчання має викликати тремтіння. Він не має бути справедливим — достатньо, щоб його боялись.
Статут хазяїна простий:
Той, хто сперечається — ворог.
Той, хто мовчить — молодець.
Той, хто доносить — герой.
Той, хто думає — підозрілий.
Якщо щось пішло не так — винен ти. Якщо все йде добре — дякуй хазяїну. Навіть якщо ти сам це зробив — це він усе спланував. Ще десять років тому. Просто не попередив.
Хазяїн не помиляється. Він може змінити курс, перекроїти вектор, оголосити це стратегією — але не помилитися. Помиляються люди. А він — майже ідол.
Історичні приклади:
Іван Грозний — убив власного сина, але увійшов до підручників як «збирач земель».
Петро I — впрягав країну в модернізацію, поки вона не захрипіла. Головне — з розмахом.
Сталін — мільйони жертв, табори, репресії. Але ж «зате порядок». Портрети досі висять — і не тільки в музеях.
путін — хазяїн нової школи. Мовчазний, із замороженим обличчям. Може все. Навіть нічого.
І ось у чому секрет:
Хазяїна не нав’язують. Його чекають. Його хочуть. Бо в болоті не страшний тиран — страшна тиша без нього. Кацапія століттями дресирувала себе на підпорядкування. Покоління виростали в логіці: «головне — щоб був хтось над нами. І щоб не гірше, ніж минулого разу».
Хазяїн — це звичка. Це забобон. Це колективна терапія для країни, яка боїться свободи, бо не знає, що з нею робити.
Так і живуть. Навколо портрета. Під наказ. З інструкцією замість совісті. З вірою, що він завжди буде. І зі страхом, що він уже ніколи не піде.
Будь-яке болото рано чи пізно хтось помічає. Особливо якщо воно розтікається, смердить і захоплює сусідні луги. Так і московське болото в якийсь момент помітили. Прийшли "гості" зі сходу. Подивилися. І сказали: «Нічого так. Працювати можна».
Кацапія на той момент була ще юною. Місцями полохливою, місцями амбітною. Але головне — без звички до свободи. Тому коли прийшли керівники з шаблями і свитками, ніхто особливо не заперечував. Страх там уже пустив коріння. Як мох — невидимо, але надійно.
Вони принесли не просто війська. Вони принесли систему. Упаковану в сідла, шаблі й чітку ієрархію:
Хан — головний;
Усі інші — не дуже;
І так, податки — вчасно.
Це не була окупація. Це було впровадження. Болото швидко адаптувалось. Ханський наказ? Логічно. Данинна економіка? Та без проблем. Головне — щоб був порядок і щоб зайвий раз не чіпали.
Так у кацапському ДНК закріпився один із головних вірусів: покірність як норма.
Вчили просто: боятись влади — не слабкість, а стратегія виживання. Не любити — а боятись. Не заперечувати — а кивати. Не вимагати — а терпіти.
Через кілька поколінь усе змішалося. Хани стали князями, князі — слугами ханів. Центр управління почав рухатися, але суть залишилась: влада — це те, чому підкоряються без питань.
Московська державність, якою потім так пишались — це, по суті, ординський апґрейд. Тільки замість кочових шатер — цегляні стіни. А замість поклонів ханові — кланялися царю.
Кацапія не просто пережила Орду. Вона її ввібрала, вмонтувала у себе, зробила частиною національного коду. І передала далі.
Ось чому кожен, хто мріє про «сильну руку» — несвідомо згадує те, що колись прийшло зі сходу.
Так, Орда пішла. Але методичку залишила.
І болото, набравшись досвіду, сказало: — Дякуємо. Тепер ми самі.
Болото рідко сидить на місці. Воно розповзається. Повільно, впевнено, по щілинах і тріщинах. Спочатку — як волога. Потім — як ідея. Потім — як кнут.
Кацапія не йшла завойовувати. Вона йшла «рятувати». «Об’єднувати». «Возз’єднувати». Де звучало слово «братство» — там поруч уже стояли гармати.
— Ми ваші. Ви наші. А хто не згоден — той небрат.
Так ішли до Новгорода. Потім — до Поволжя. Потім — до Сибіру. І, звісно, на Кавказ. Скрізь одна й та сама схема:
спочатку — місія;
потім — адміністрація;
далі — табличка російською;
після — плакат з вождем.
Місцеві зникали не фізично. Їх розчиняли культурно. Мова ставала акцентом. Пісні — шансончиком. Історія — переможним шаленством. Опір — екстремізмом.
Україна — приклад. Спочатку — як захист від поляків. Потім — як губернія. Потім — як молодший брат, який чомусь постійно не слухається.
Середня Азія — приклад. Принесли школи, електрику й карту. Забрали натомість памʼять, право голосу і можливість виїхати без довідки.
Прибалтика — особливий випадок. Її хотіли зробити вітриною. Але вітрина постійно ламалась. Бо не хотіла бути частиною трясовини.
Експансія біомаси — це не війна. Це біологічна мутація. Ти наче ще свій — але вже не зовсім. Уже цитуєш чужі думки. Уже голосуєш за чужу ідею. Уже соромишся свого прізвища.
Так болото захоплювало простір. Не танками. Бюрократією. Підручниками. Газетами. І надією, що так — правильно.
Але завжди знаходилися ті, хто казав: «Ні. Ми — не це». І тоді болото злилось. Бо болото не любить тих, хто сушить землю.
Я знав одного бібліотекаря з Рязані. Читав Вольтера в оригіналі, цитував Камю напам’ять. Коли почалася перебудова — мовчав. Коли настав 1991 рік — мовчав. Коли почалась нова війна — знову мовчав. Я якось спитав: «Чому ти не говориш?» Він відповів: «Я все життя мовчав. А раптом, якщо заговорю, це зруйнує все, що в мені вижило».
Так і живе біомаса. В голові — Камю. У тілі — інстинкт.
У кожного болота є свої герої. Але в кацапії героїзм — це не про творення. Там поважають не тих, хто будував, лікував чи писав вірші, а тих, хто щелкав життями, як насінням. Чим голосніше тріщить — тим вищий монумент.
Парадокс? Зовсім ні. У світі, де людина — просто гвинтик, пошана належить не інженеру, а тому, хто закручує гайки до хрускоту. І якщо при цьому ламається пара тисяч тіл — нічого страшного. Головне — щоб у строю не хитались.
Так і з’явився культ м’ясника. Від першого — до останнього.
Іван Грозний: протом’ясник
Почав із малого — з масових страт. Продовжив опричниною — внутрішнім МВС у чорній формі й з чорною душею. Убив сина. Але в історії залишився як «державник із характером».
Бо того, кого бояться — того поважають. Навіть якщо він несе смерть.
Петро I: м’ясник із перукою
Прорубав вікно в Європу — ломом і по черепах. Змушував голити бороди, але душі — не чіпати. Рабство не скасував, але запровадив маршову модернізацію.
Країна задихалась — але йшла строєм.
Він казав: «Хочете бути як Європа? Доведеться вмерти по-російськи».
Сталін: бог м’ясників
Він не просто правив. Він вів статистику. Скільки посадити. Скільки розстріляти. Скільки забути. Заводи працювали, поки гули табори. Люди зникали — але п’ятирічка йшла.
Він спалив еліту і збудував імперію на попелі. Досі одні бояться сказати правду, інші — вішають портрет над тумбочкою.
путін: цифровий м’ясник
Не кричить. Не тисне. Просто моргає — і гасне світло. Каже, що все стабільно — навіть якщо все палає. Не репресує — «зберігає баланс». Не вбиває — просто робить так, що тебе більше нема.
Він — алгоритм страху, вбудований у телевізор і порядок денний. Його головна заслуга — ти вже не розрізняєш, де біль, а де буденність.
Кацапія не просто терпить насильство. Вона ним живе. Воно для неї — шпалери, саундтрек і сенс. Тут не біль викликає страх, а його відсутність — тривогу.
І тоді з’являється фігура — м’ясника. Того, хто вдарить по голові — і пообіцяє стабільність. Хто заборонить думати — і скаже: «Тепер тобі легше». Хто назве порядком те, що раніше називалося в’язницею.
Так і живуть:
З портретом того, хто бив. З фразою: «Зате порядок був». З вірою, що біль — це не страшно. Страшно — без болю. Бо тоді незрозуміло, хто головний.
Поки інші ставлять пам’ятники лікарям і вчителям, кацапія відливає бронзу м’ясникам — тим, хто вміє не лікувати, а ламати. Гучно. Назавжди.
Бо тільки вони вміють головне:
Змусити замовкнути...навічно.
І щоб за це ще й подякували.
Кацапія — це не просто географія. Це система мислення. А системи, як відомо, не терплять меж. Вони експортуються. У валізах, в словах, у вигляді мистецтва, «цінностей» або балету.
Кацапія подивилася на світ і вирішила: а чому б не зробити всіх схожими на себе? Так і почалася експансія — не танками, а шепотом. Експорт кацапа.
Як це працює:
Через культуру.
Балет, супутник, велика література, рюмка на трьох — усе йде в комплекті. Але з умовою: без москви — нічого б цього не було. Руський балет — прикриття цензури. Достоєвський — виправдання страждання. Толстой — інструкція зі смирення. Широко, трагічно, придушено.Через страх.
«У нас зате порядок». «У нас бояться — значить поважають». «Можемо повторити». Головне — не щастя, а дисципліна. Не свобода, а вертикаль. Не розвиток, а виживання.Через зброю.
Танки у Прагу. У Будапешт. У Київ. Усі, хто казав «ми самі розберемось», отримували експорт — з гусеницями і гімном.Через газ і нафту.
Економіка — як нашийник. Хочеш тепла взимку — мовчи. Хочеш знижку — заплющ очі на репресії. Хочеш бути партнером — забудь про принципи.Через «духовність».
Сімейні цінності, православ’я, страх перед «західною дегенерацією». Кацапія навчає боятись майбутнього, щоби любити своє минуле. Навіть якщо це минуле — суцільний ГУЛАГ.
Де це спрацювало:
— Польща й ГДР — довго стирали гусениці з бруківки.
— Афганістан — не зрозумів, навіщо прийшли, але точно зрозумів, як боляче.
— Куба, В’єтнам, Сирія — партнери по несвободі, просто з іншої півкулі.
— Франція, Німеччина, Італія — тепер це TikTok із московським акцентом і прапором у підписах.
Кацапія не лізе в лоб — вона вмощується збоку, непомітно. У школи. У церкви. У ЗМІ. І якщо все зробити правильно — ти одного ранку прокидаєшся й уже не знаєш, де закінчуються твої думки і починаються вкладені.
Експорт кацапа — це не завоювання. Це присутність.
Він може виглядати як інтелігент. У костюмі. З дипломом. З цитатами Толстого. Але в середині працює той самий алгоритм: «Світ — ворожий. Хазяїн знає краще.»
Так страх, загорнутий у «традиції» й «культуру», перетинає кордони. Без віз. Без танків. Але з ефектом, від якого демократія кашляє роками.
У кацапії іноді народжувалися генії. Справжні. Навіть талановиті. Навіть великі. Але не для того, щоб змінювати систему. А щоб її прикрашати. Полірувати. Робити прийнятною ззовні.
Бо будь-яке болото з часом хоче здаватися ставком. З лататтям. З балетом. З літературою. З філософією, яка пояснює, чому тонути — це шляхетно.
Генії були не маяками. Вони були ліхтарями в підвалах.
Література: мистецтво смирення
Толстой — прощення, терпіння, страждання. Ідеально. Особливо зручно для влади. Достоєвський — страждання як благо. Каяття як сенс. Навіть убивство — з муками совісті — перетворюється на філософію. Горький — романтика злиднів, класової ненависті й заводських труб. Солженіцин — розвінчував ГУЛАГ, але в «величну місію кацапа» вірив до кінця.
Вони не ламали стіни. Вони розписували їх цитатами.
Пушкін — окрема історія.
Він став не поетом. А брендом болота. Його цитують ті, хто зневажає поезію. Його ставлять на п’єдестал ті, хто боїться свободи. Він — як логотип імперії: впізнаваний, безпечний, бронзовий.
І щоразу, коли десь зносять пам’ятник — починається вой: «Це ж Пушкін!» Але не через поезію. А тому, що він — символ «російської культурної присутності». Тобто — культурної окупації.
І найбільша трагедія не в цьому. А в тому, що Пушкін, можливо, сам би не хотів бути бронзовим ідолом. Він мріяв сперечатися. Він писав проти диктатури. Він хотів жити — а не застигати у металевій позі. Просто болото перемогло. І зробило з нього прапор. Потім — щит. Потім — молот.
Наука: від копіювання до культу
Менделєєв — придумав таблицю, яку одночасно відкрили і в Європі. Але ім’я закріпили. Як і міф про горілку. Корольов — ракети на німецьких кресленнях і кістках ув’язнених. Запускали в космос — з ГУЛАГу. Попов, Павлов, Ломоносов — перетворені на ікони. Без критики. Без аналізу. Їх не вивчають — їм поклоняються.
Наука в кацапії — це не спосіб пізнання. Це причина для гордості - гордості без розуміння. Навіть якщо формули — з заходу, а результати — з легенд.
Мистецтво: на повідку
Чайковський, Римський-Корсаков, Мусоргський — брали мелодії підкорених народів, перетворювали на імперські гімни.
Шостакович — писав геніально.
Тихо. Обережно. З очима, що завжди дивляться набік.
Він знав: звук може рятувати. Але може й убивати. Він грав — і мовчав. Грав — і слухав, чи не підслуховують.
Завжди з острахом. Завжди під прицілом, навіть в аплодисментах.
Живопис? Та сама туга на полотні. Тільки з орденом і під хруст фуражок.
І вся ця естетика не визволяла. Вона пояснювала, чому тюрма — це красиво.
Великі — не свої
Пушкін? Нащадок ефіопа. Ломоносов? Напівнімець. Гагарін? Злетів на чужому — повернувся як міф. Балалайка? Монголія. Шапка-ушанка? Кавказ.
Імперія — майстер привласнення. Особливо того, чого ніколи не мала. Головне — сказати: «наше». Голосно. І часто.
Генії в кацапії — не рушій. Вони — завіса.
Щоб не було видно ржавих труб за сценою. Щоб не шукали світло — а підфарбовували темряву. Щоб не так страшно. Щоб красиво. Щоб ніхто не втік.
Іноді здається, що вони могли б стати справжніми маяками. Що Толстой міг би бути пророком визволення, а Горький — глашатаєм змін.
Але замість цього — стали декораціями. Колонами на фасаді тюрми. Не зі зла. Зі страху. Або, що гірше — зі звички.
А Шостакович грав. Геніально. І оглядався. Через плече. Завжди.
Болото не прощає втеч. Воно вважає: якщо ти тут народився — ти маєш тут і розчинитися. Стати тиною. Не виділятися. Не блищати. Не мріяти.
Але були ті, хто тікав.
Спочатку — поодинці. Потім — сім’ями. Потім — республіками.
Перші втікачі
Після революції 1917 року тікали поети, філософи, офіцери. Вони несли із собою не тільки валізи, а й памʼять — про те, яким міг би бути світ. У Парижі вони писали вірші, створювали балет, вперше дихали без страху.
У кацапії їх називали зрадниками. А вони просто починали жити.
Хвиля за хвилею
Після війни тікали інженери, лікарі, солдати. Потім — дисиденти, євреї, художники 70-х. Їх відпускали з ненавистю, але вже не могли втримати.
Кацапія сичала: «Ви нас зрадили». А вони їхали туди, де можна було сперечатися. Де можна було бути собою. Де за усмішкою не слідував донос.
*Вони їхали вчотирьох: мати, батько, двоє дітей. Багаж — одна валіза і три дитячі книжки. У потязі до Львова мати всю дорогу молилась. Не Богу — собі. Щоб не передумати. Щоб не зателефонувати назад. Щоб не злякатися свободи.
У Польщі її спитали: «Як ви так довго терпіли?» Вона відповіла: «Там тебе вчать не терпіти біль. А пишатися ним.»*
Сучасні втікачі
Сьогодні тікають не тому, що страшно. А тому що нудотно. Бо вже неможливо — в тумані, за методичкою, під гімн. Айтішники, актори, менеджери. Ті, хто відчуває — знову починає сиріти.
Але є тонкість: втекти — це не просто змінити прописку. Це зняти внутрішній нашийник. Стерти слід від намордника.
Ті, хто йдуть — не завжди йдуть. Тіло пішло, а страх лишився. А от ті, хто звільняються — вже не повертаються. Бо всередині стало світло.
Втеча республік
У 1991-му болото вирішило: республіки — це просто втомлені діти. Поплачуть — повернуться. З покаянням.
Але діти пішли. І не озирались.
Балтія — швидко, гордо, з прапорами і стиснутими від рішучості зубами. Кавказ — з кров’ю і правом на голос. Центральна Азія — повільно, але впевнено — у бік власної тиші. Україна — намагалась домовитись. Потім зрозуміла: з болотом не домовляються. Йому протистоять.
Кацапія лютувала. Бо втеча — це доказ того, що без неї можна. І навіть краще.
Ті, хто озирнувся
Іноді траплялось майже неможливе: хтось тікав — і не просто виживав, а повертався іншим. З голосом. З текстом. З пам’яттю.
Він ставав небезпечним. Бо показував: альтернатива є. Свобода — це не загроза. Це кисень.
Таких у кацапії бояться. Бо вони не мовчать.
Кацапія і свобода
Вільна людина не кланяється. Не просить дозволу думати. Не шепоче, коли хоче сказати.
Вона може піти. А може — залишитися. Але за власною волею.
А отже — вона небезпечна.
Втеча — це не акт боягузтва. Це акт чесності. Навіть якщо ти просто змінив мову. Або вимкнув телевізор. Або перестав кричати «слава» на команду.
Свобода починається не з кордону. А з думки: «Мені не потрібен хазяїн».
Ти вже не кацап. Навіть якщо ноги ще в болоті. Головне — щоб очі шукали обрій.
Болото ніколи не йде. Воно просто прикидається. Воно може зникнути з карти — але залишитися в головах. Воно не марширує — воно просочується. Через шпарини. Через паузи в новинах. Через жарти, в яких нема нічого смішного.
Після 1991 року здавалося — все, висохло. Імперія впала, республіки розбіглися, свобода розправила плечі. Але болото просто затаїлося. І коли всі розслабилися — воно пішло в наступ.
Наступ не був військовим. Він був м’яким.
Через фільми про «велику епоху». Через ток-шоу, де знову згадували «сильну руку». Через школи, де дітей вчили марширувати, а не думати. Через церкви, де священик говорив голосом полковника.
Кацапія повернулася. Тільки тепер — не в танку, а в сорочці й з іконкою. Вона казала: «Ми просто хочемо миру». Але при цьому будувала військову базу. І кивала: «Ми за традиції» — одночасно винищуючи все живе.
Де болото наступає сьогодні:
Німеччина — фінансуються проросійські партії, проникають у Бундесвер, ведуть кампанії через соцмережі.
Франція — гроші йдуть ультраправим, пропаганда ллється з «Російських домів».
Італія — депутати цитують кремль під виглядом боротьби з лібералізмом.
Балкани — особлива любов. Там болото розливається особливо тепло.
Механізм простий:
Знайти ображених і наляканих. Дати їм просту казку: «Ти страждаєш — бо демократія». Показати ворога — Захід, ЛГБТ, НАТО, лібералів. Дати героя — бажано з бункера, але з рішучістю.
А Україна?
Вона першою сказала: «Ні». Ще у 2014-му. А потім — у 2022-му. Вона не просто бореться з армією. Вона тримає лінію мислення. За всіх.
Поки Європа обговорює поправки і компроміси — Україна тримає кордон між світлом і болотом. Бо вона вже знає: болото не залишить тебе в спокої. Воно буде кликати. Переконувати. Лізти під шкіру.
Болото наступає не голосно. Воно приходить як втома. Як байдужість. Як думка: «Може, не все так однозначно…»
А потім — темрява. Без пафосу. Без драми. Просто — затягло.
Що з цим робити?
Сміятись. Голосно й розумно. Сперечатися. Навіть коли не хочеться. Вчити дітей ставити запитання. Не боятися називати речі своїми іменами.
Бо там, де болото — завжди будуть переконувати, що твань — це стабільність.
Кацап — це не національність, не паспорт, не мова. Це спосіб мислення, інтонація, жест, реакція на чужу думку. Це стиль життя, в якому приниження вважається турботою, страх — порядком, а злоба — формою любові до батьківщини.
Кацапом може бути будь-хто:
француз, який захоплюється «сильною рукою»; українець, який у 2024-му цитує Соловйова; німець, що отримує рублі за боротьбу з Євросоюзом; американець, який вважає свободу ЗМІ слабкістю.
Кацапство — це не батьківщина. Це звичка. До мовчання. До підпорядкування. До вічного «так треба».
Словник кацапа:
«Якщо не ми — то хто?» «Зате порядок.» «А в них негрів лінчують!» «Сильний лідер — це стабільність.» «Зараз не час розмірковувати.»
Кацап живе гаслами. Бо в тиші — раптом з’являться думки.
Як виглядає кацап:
Зовні — звичайний. Може навіть у піджаку. Може з айфоном. Може навіть виглядати ліберальним. Але варто згадати права, свободу, відповідальність — і от він вже кричить: «При Сталіні такого не було!»
Кацап — це не фігура. Це маска, під якою завжди одне й те саме обличчя: ображене, налякане й вічно звинувачуюче.
Ритуали кацапа:
Прокинутись — увімкнути пропаганду. Сніданок — за путіна. Обід — проти геїв. Вечеря — за традиції. Перед сном — донос.
Що лякає кацапа:
Незалежна жінка. Українець, який не боїться. Книга без цензури. Жарт над владою. Карта без СРСР.
Кацапія — це не країна. Це франшиза.
Вона відкриває філії по всьому світу:
У Telegram-каналі, де кричать про «загниваючий Захід». У партії, що бореться з ЛГБТ, але не з корупцією. У школі, де вчать любити державу, але не мислити.
Кацапство поширюється як вірус. Через культуру. Через страх. Через звичку терпіти. Воно не потребує доказів. Воно просто каже: «Так завжди було». А якщо ти не згоден — значить, ти ворог.
Але є вибір.
Можна не бути кацапом. Навіть якщо ти народився в кацапії. Навіть якщо тебе вчили інакше. Навіть якщо вся твоя біографія — в болоті.
Можна вийти. Промити очі. Поставити питання. Засміятись. Сказати «ні». І з цього моменту — ти вже не частина біомаси. Ти людина.
І як би тебе не звали раніше — головне, щоб ти сам себе більше не називав кацапом. Навіть у снах.
Бо тільки тоді ти справді вийшов із болота.
Кацап — це не той, хто народився в конкретній країні. Це не генетика, не паспорт, не мова. Кацап — це стиль життя. Світогляд. Глибока і зручна звичка до підпорядкування. Це коли страх — це норма, а думка — підозра.
Кацапом можна бути в Парижі. У Вільнюсі. У Нью-Йорку. У Харкові. Якщо ти аплодуєш диктаторам і боїшся книжок. Це не про географію — це про готовність поступитися свободою заради ілюзії порядку. Про внутрішню капітуляцію без бою.
Кацап — це той, хто завжди знайде виправдання. Хазяїну. Системі. Війні. Хто скаже: «А що я міг зробити?» — навіть не спробувавши. Хто боїться вийти з ладу більше, ніж померти в ньому.
Сьогодні світ зіштовхується не просто з режимом. А з ідеєю. З філософією болота. Вона просочується в школи, у телепередачі, у філософські дискусії. Вона прикидається традицією, але насправді — це страх у красивій обгортці.
Кацапія може руйнуватися географічно, але ментально вона жива. І вона буде жити, доки живий міф: «Ми — великі. А всі інші — заблукалі». Доки живий культ страждання і вождя. Доки всерйоз дискутують, чи був Сталін добрим. Доки вголос кажуть: «За нього був порядок».
Ми боремося не тільки з армією. Ми боремося з образом мислення. З піснями, де свобода звучить як загроза. Із святами, де марширують, а не обіймаються. З кіно, де герой — той, хто вбиває, а не той, хто розуміє. З вірою в те, що думати — це небезпечно. Що сперечатися — це зрада. Що свобода — це надмір.
Поки хтось із гордістю називає себе кацапом — значить, робота не завершена. Значить, трясовина ще в головах, а не лише під ногами.
Але болото не вічне. Воно слабшає від іронії. Від освіти. Від культури, де цінується питання, а не гасло. Де більше сміються, ніж марширують. Де діти не клянуться, а досліджують.
І якщо ви читаєте це — можливо, ви вже ступили на суху стежку. Або стоїте на її краю. Або просто дивитесь у своє відображення — і вирішуєте: я більше не хочу жити в тумані.
Болото прощає тих, хто йде. Бо боїться вільних. Воно навіть намагається забути про них. А отже — у нас є шанс.
Бо сміх, думка і любов до свободи — осушують болото швидше, ніж будь-яка революція з прапором і гімном.
Значить — є дорога. Значить — є шанс. Значить — буде світло. Значить — світанок уже почався.
Комментарии
Отправить комментарий