Війна, яку могли пробачити: Як терор проти цивільних став головним прорахунком путіна

Війна, яку могли пробачити: Як терор проти цивільних став головним прорахунком путіна

Чи могла ця війна піти іншим шляхом? Давайте на мить уявимо собі альтернативну, майже немислиму сьогодні реальність. Реальність, у якій російська армія веде війну виключно проти Збройних сил України, уникаючи ударів по містах. Де немає Бучі та Маріуполя, де працює світло та вода, а головною новиною є зведення з фронту, а не кількість загиблих під завалами житлових будинків. У такому світі Україна була б глибоко розколотою, а Захід, попри всю свою стурбованість, ймовірно, загруз би в дебатах про «сфери впливу» та «складну геополітичну ситуацію».

Але путін обрав інший шлях. І саме цей вибір — ставка на тотальний терор проти цивільного населення — перетворив те, що могло бути локальною війною, на цивілізаційну битву і став його найграндіознішим прорахунком. Він програв цю війну не тоді, коли його танки застрягли під Києвом, а в той момент, коли перша ракета вдарила по житловому будинку в Харкові.

Історія воєн — це багато в чому історія жорстокості щодо мирного населення. Від руйнування Карфагена до килимових бомбардувань Дрездена й Токіо — концепція «тотальної війни», де стирається межа між фронтом і тилом, не є новою. Однак після жахів Другої світової війни людство зробило титанічну спробу обмежити це варварство. Женевські конвенції та вся сучасна система міжнародного гуманітарного права були побудовані на одному фундаментальному принципі: у війни є правила, і головне з них — захист цивільних.

Світ, на жаль, звик до воєн. Він із цинічним спокоєм спостерігає за конфліктами армій у віддалених куточках планети. Але навіть у цьому світі існує «червона лінія» — навмисне, систематичне вбивство беззбройних. Це та межа, за якою військовий конфлікт перетворюється на державний тероризм. І путін перетнув цю межу не випадково, а методично, зробивши терор не побічним ефектом, а головним інструментом своєї кампанії.

Ця стратегія не була імпровізацією. Це відточений і багаторазово випробуваний сценарій. У Чечні світ бачив, як Грозний було стерто з лиця землі разом із його мешканцями, яких російська армія, поставивши ультиматум, колективно записала в «терористи». У Сирії російські ВКС допомогли режиму Асада перетворити Алеппо на пекло на землі, цілеспрямовано знищуючи госпіталі, школи та пекарні.

В Україні цей сценарій було відтворено в промислових масштабах. Удар по залізничному вокзалу в Краматорську, набитому евакуйованими родинами. Бомбардування Маріупольського театру з гігантським, видимим із космосу написом «ДЕТИ». Систематичне руйнування енергетичної інфраструктури взимку з очевидною метою заморозити мільйони людей у їхніх домівках. Це не «супутня шкода». Це і є війна в розумінні кремля — війна проти самої тканини життя.

А тепер повернімося в Україну листопада 2021 року. Це країна з глибокими внутрішніми суперечностями. Згідно з опитуваннями КМІС, 39% українців загалом добре ставилися до росії. На сході країни ця цифра сягала 52%. Суспільство було поляризоване, мільйони людей розмовляли російською, а довіра до власного уряду була далеко не абсолютною. Це було ідеальне середовище для гібридної війни, для політичної дестабілізації, для інформаційної боротьби за «розум і серця».

Уявімо, що путін, почавши вторгнення, віддав би наказ: «Жодного удару по містах. Воюємо тільки із ЗСУ». Що б сталося? Ймовірно, країна розкололася б ще сильніше. Одні регіони згуртувалися б навколо армії, інші — занурилися б у паніку та апатію, а частина еліт і населення могла б зайняти вичікувальну або навіть проросійську позицію, закликаючи до «миру за будь-яку ціну».

Але путін зробив немислиме. Він почав із небаченою жорстокістю бомбити й стирати з лиця землі саме ті міста, які вважав «колискою руского міра» — Харків, Маріуполь, Одесу. Замість того щоб «звільнити» російськомовне населення, він почав його методично вбивати. І терор спрацював — але зі зворотним ефектом. Він не розколов, а зцементував українську націю. Ракетні удари стали найпотужнішим аргументом на користь вступу до НАТО. Кадри з Бучі знищили останніх адептів «братніх народів». путін особисто, своїми руками, викував ту єдину, люто патріотичну й назавжди відірвану від росії Україну, якої так боявся.

Те саме сталося і з міжнародною спільнотою. Згадаймо багаторічну залежність Європи від російського газу. Згадаймо впливових лобістів на кшталт Герхарда Шредера, які роками твердили про «надійне партнерство». Якби війна велася виключно на полі бою, європейські дебати були б зовсім іншими. Ми б чули нескінченні заклики «зрозуміти занепокоєння росії», «знайти компроміс», «не ескалювати». Санкції були б, але їхня глибина та єдність Заходу були б під питанням.

Але неможливо закликати до «розуміння» після того, як ти побачив братські могили в Бучі. Неможливо говорити про «бізнес як зазвичай», коли ракети летять у пологові будинки. Саме шокуюча, позамежна жорстокість методів путіна зробила для західних лідерів політично неможливим будь-який інший вибір, окрім тотальної підтримки України. Постачання систем Patriot, ордер на арешт від МКС, мільярди доларів допомоги — все це не результат любові до України. Це пряма відповідь на варварство, яке світ не міг проігнорувати.

У своєму прагненні до тотальної війни путін зробив класичну помилку диктатора: він переплутав жорстокість із силою і не врахував зворотну реакцію людської природи. Він міг вести війну проти української армії, і світ, можливо, поставився б до цього з цинічною байдужістю. Але він вирішив вести війну проти українських дітей, жінок і людей похилого віку. І тим самим підписав вирок не тільки їм, але й майбутньому своєї власної країни, перетворивши її на міжнародного вигнанця та гарантувавши собі стратегічну поразку.